Зранку в мене перше бажання - піти і "дописати" ранкову думку.
Я сідаю за нетбук, і починається.:)
Як сіла, так і встала.:)
Сніданок, мультик, помастити вавку, знайти олівець\іграшку\пластилін, штанці знайти, бо на ці ляпнули какао... і так цілий день.
Важко уявляю собі, як я справлялась з цим раніше, коли дітка був менший. Це був безкінечний день клопотів. Пам"ятаю, я тоді все поривалась щось писати, і таки писала. Але одного вечора, вклала дітку, відкрила нетбук і зрозуміла, що все, втомлена настільки, що хочу просто спати. І ніякої, ніякої писанини.
Хм, а щойно я планувала дописати ранкову думку.:)
Ранкова думка була про муз і антимуз . Вчора у Яни Франк обговорювали.
Я вранці на кухні була і думала, хто ж мої музи? Бо хто "анти" я знаю дуже добре.:)
Але хто мене надихає?
Перебрала подумки родичів і друзів і знайшла відповідь.
Мої музи - переважно, читачі і читачки моїх блогів.
Коли я вперше взялась до блогерства, то переживала, що мої дописи розкритикують. З острахом відкривала сайт, дивилась, чи немає коментарів "дурня повна"... А коментарів не було ніяких, бо мій блог тоді ніхто не читав. Як не дивно, мене це дуже підтримало, мовляв, раз усім байдуже, то я можу писати все, що заманеться.
А потім з"явився блокс і ЖЖ. І гурт моїх муз.:)
Ті, хто мене читає, і ті, кого читаю я - ось джерело натхнення.
Я чутлива до критики, тому стараюсь з надміру критичними людьми в інтернеті справи не мати. За час блогування було дві-три людини, які намагались написати "дурня повна", правда, в більш ввічливій формі. Те спілкування я постаралась припинити одразу ж. Мені здається, що в пострадянських країнах критики забагато, це ж комуністична звичка - вказувати товаришеві на помилки, коли він про це не просить. Я сама цим грішила, але коли не робиш нічого такого, не пишеш, не починаєш нові проекти, а ходиш постійно собою невдоволена, то дуже хочеться сказати якусь "корисну" думку тим, хто все це робить.Такий собі спосіб самореалізації. Хоч набагато ефективніше було б - щось своє зробити з задуманого, а не братись до пошуку чужих помилок.
І, до речі, про антимузи.
У відгуках на обговорення в Яни Франк прочитала цікаву думку: а навіщо вам музи? хочеться творити - творіть! Щось в мені клацнуло від того. Я довго ображалась за антимузівство близької мені людини, настільки, що навіть перестала писати. І воно в мені жило кілька років, отой діалог, з висновком "нічого в тебе не вийде". Мені відкритим текстом це сказали, на жаль. А вчора згадала це і сказала сама собі - хочеться, то пиши. Це ж не для антимузи роблю, для себе.
Я сідаю за нетбук, і починається.:)
Як сіла, так і встала.:)
Сніданок, мультик, помастити вавку, знайти олівець\іграшку\пластилін, штанці знайти, бо на ці ляпнули какао... і так цілий день.
Важко уявляю собі, як я справлялась з цим раніше, коли дітка був менший. Це був безкінечний день клопотів. Пам"ятаю, я тоді все поривалась щось писати, і таки писала. Але одного вечора, вклала дітку, відкрила нетбук і зрозуміла, що все, втомлена настільки, що хочу просто спати. І ніякої, ніякої писанини.
Хм, а щойно я планувала дописати ранкову думку.:)
Ранкова думка була про муз і антимуз . Вчора у Яни Франк обговорювали.
Я вранці на кухні була і думала, хто ж мої музи? Бо хто "анти" я знаю дуже добре.:)
Але хто мене надихає?
Перебрала подумки родичів і друзів і знайшла відповідь.
Мої музи - переважно, читачі і читачки моїх блогів.
Коли я вперше взялась до блогерства, то переживала, що мої дописи розкритикують. З острахом відкривала сайт, дивилась, чи немає коментарів "дурня повна"... А коментарів не було ніяких, бо мій блог тоді ніхто не читав. Як не дивно, мене це дуже підтримало, мовляв, раз усім байдуже, то я можу писати все, що заманеться.
А потім з"явився блокс і ЖЖ. І гурт моїх муз.:)
Ті, хто мене читає, і ті, кого читаю я - ось джерело натхнення.
Я чутлива до критики, тому стараюсь з надміру критичними людьми в інтернеті справи не мати. За час блогування було дві-три людини, які намагались написати "дурня повна", правда, в більш ввічливій формі. Те спілкування я постаралась припинити одразу ж. Мені здається, що в пострадянських країнах критики забагато, це ж комуністична звичка - вказувати товаришеві на помилки, коли він про це не просить. Я сама цим грішила, але коли не робиш нічого такого, не пишеш, не починаєш нові проекти, а ходиш постійно собою невдоволена, то дуже хочеться сказати якусь "корисну" думку тим, хто все це робить.Такий собі спосіб самореалізації. Хоч набагато ефективніше було б - щось своє зробити з задуманого, а не братись до пошуку чужих помилок.
І, до речі, про антимузи.
У відгуках на обговорення в Яни Франк прочитала цікаву думку: а навіщо вам музи? хочеться творити - творіть! Щось в мені клацнуло від того. Я довго ображалась за антимузівство близької мені людини, настільки, що навіть перестала писати. І воно в мені жило кілька років, отой діалог, з висновком "нічого в тебе не вийде". Мені відкритим текстом це сказали, на жаль. А вчора згадала це і сказала сама собі - хочеться, то пиши. Це ж не для антимузи роблю, для себе.
Немає коментарів:
Дописати коментар