У театрах ми бували, ми завзяті театрали

Мовчу.
Писати і не хочеться.
Не хочеться.
Іноді згадую, ось це б написала... а потім сідаю за нетбук свій і гортаю соціальні мережі.
Іноді мені здається, що я вже про все написала.
Коли я починала блогерство, то мала в голові певний список  історій, які хотіла описати. План виконано і  вони вже давно описані.
А ті, які не описані, продумані стільки разів, що вже навряд чи мені захочеться їх описати.

Згадую якісь речі зі свого життя, і дивуюсь сама собі, як могло таке бути?

От коли я була студенткою, страшенно хотілось мені щось написати, оповідання якесь, але ніяк я не могла придумати сюжет.
І одного разу в будинку навпроти побачила кішку на даху балконному.
В мене тоді кошачих не було, і про їхні подвиги я мала дуже приблизне уявлення.
І та кішка, на даху балкону 9-поверху... я вирішила, що хтось її туди скинув, і вона не може залізти назад.
Кішка ходила по даху і жалібно нявкала.
А я дивилась на неї з вікна навпроти і розуміла, що нічого, нічого не можу зробити, аби їй допомогти.
І я вигадала історію, про жінку, яка ось так дивиться на кішку, і не витримує, йде на  дах, спускає на балконну плиту драбину і лізе рятувати кішку.
Але драбина ковзає  і жінка падає вниз.
А  кішка? Не пам"ятаю, що там було з кішкою. :) Чи вижила, чи теж впала.
Ось таке оптимістичне оповідання мало бути.:)

Паралельно з цим дурними вигадками йшло якесь студентське життя, і там я жодних сюжетів на бачила, депресія у мене була хронічна з дитячих літ, це я зараз розумію, бо в студентстві вистачало причин для гарного настрою, але я їх майже не помічала.

Одного разу у місто приїхав з гастролями польський театр, сенсація для радянської провінції, батьки взяли мені два квитки, з розрахунку на "подружку" і я чомусь пішла з однокурсницею Стасею. Стася була полькою на якусь частку  крові,  прізвище, і зовнішність, і вміння себе поводити, гідність і елегантість - все вказувало на шляхетних предків.
От ми прийшли до театру, елегантно вбрані, наскільки можна  було вбратись студенткам в СРСР, я була в чорній сукні з аплікацією, а з Стасиного образу пам"ятаю тільки маленьку сумочку, і щось чорне люрексове зі спідничкою. Моя сукня здавалась мені гарнішою, але Стася була надзвичайно органічна у своєму вбранні, вона вміла, як то кажуть, себе подати.

Ми все продумали перед походом в театр, і сукні, і сумочки. Тільки  не взяли з собою грошей. Чому Стася була без грошей - може й не було в неї того дня,  жила в гуртожитку і дотягала до стипендії чи поїздки додому. А я, здається, взяла дуже малесеньку сумочку, і гаманець туди не вліз. Я вирішила, що квитки у нас  є, на трамвай - 5 копійок знайдеться, і навіщо нам гроші? В буфет ми не збирались, йшли насолоджуватись мистецтвом, а не стояти в черзі за тістечками.

Любов до мистецтва зло пожартувала над нами.

В фойе ми дізнались, що вистава буде повністю польською мовою. Для кращого розуміння глядачам роздавали навушники з синхронним перекладом, але, от невдачка, за ті навушники треба було дати три карбованці застави. А в нас - копійки на трамвай  і то все.
Ми не впали у відчай, а зробили вигляд, що розуміємо польську без перекладу. Хоча розуміла я її на рівні  "читати журнал Пшиячулка зі словником". Але  читати Пшиячулку з словником і дивитись п'єсу Бруно Ясенського - це, все-таки, різні рівні.:)
Та найсмішніше в цій історії те, що місця наші були в ложі біля сцени і купа знайомих моїх батьків підходила до нас в антракті (бо ми не пішли в буфет!!!),  і всі ті знайомі цікавились, а чом ви без навушників, дівчата?
Я гордо відповідала:
- Ми й так розуміємо!
- Ага, ага, - кивали знайомі, - от мама твоя щось казала, що ти польську вчиш.
- А Стася взагалі полячка! - і Стася елегантно посміхалась, хоча польську знала десь так, як я.

.

Стася загинула через рік після нашого випуску. Її вбив знайомий  в міському парку, казали, що через ревнощі. Познущався над тілом так, що впізнавали нашу елегатну Стасю за родимкою.

Ще два роки потому, в  найсмутніші дні свого дорослого життя, я постійно згадувала Стасю. Ні, не наш похід в театр. Її жахливу смерть.
Я казала собі: як би не було тобі погано сьогодні, тобі все ж краще, ніж Стасі.

Зараз мені це видається жахливим.
Жахливо, коли молода жінка порівнює своє життя зі смертю замученої маньяком подруги.
Але цей жах допоміг мені вижити.
Я відбивалась від панічних думок і страхів, чіпляючись за покійну Стасю, і зараз мені видається, що тоді, в театрі, вона навчила мене чомусь дуже важливому. Без неї та вистава була б не веселою пригодою, а суцільним стресом. Я гризла б себе, ніяковіла б, перераховувала б, хто в залі ще без навушників ( а ніхто, крім нас.:). Але поряд була Стася, яка не бачила нічого страшного в такій мовній практиці.
І вона не побачила б, направду, нічого страшного в моєму житті після її смерті.
Нічого страшного.
Трохи незрозумілого, трохи неприємного, трохи безгрошів'я.
Але виглядає все о'кей і купа людей досі вважає мене поліглоткою.:)