Чоботи, чоботи ви мої...

Якби мене запитали, щоб я змінила б у своєму житті, якщо б трапилась нагода прожити його знову…о, я точно знаю, що змінила! Я б ніколи не носила б незручного взуття, взуття, яке потрібно «розношувати» і «розтягувати», яке велике навіть  «зі шкарпеткою» . І я ніколи не дибала б на високих підборах!

Скільки клопотів і болю було від того взуття в моєму житті! Мозолі, кісточки, деформовані пальці. Як згадаю – стає моторошно. Найсмішніша історія про одні черевики. Вони мені дуже подобались, бо мали товсту підошву і в них, думала я, зручно буде мандрувати.  Справді, мандрувати було зручно, переважно моїй мамі. Бо в неї розмір меншій за мій. Але я старанно намагалась їх розносити! Приходила в них на роботу і мужньо сиділа, а коли ставало зовсім нестерпно, то тихцем знімала під столом. Анекдот цього випадку в тому, що саме в той час я займалась медитацією, і щоранку старанно виконувала релаксаційні вправи, аби зробити своє життя більш гармонійним.  Отак медитувала, а потім взувала тісні черевики і йшла в них на цілий день.

Звідки в мене такі дивні звички? По-перше,  я родом з СРСР, а там, з постійним дефіцитом всього, і особливо взуття, треба було якось пристосовуватись. А по-друге, я жінка, і жінка, за якоюсь дурною вигадкою нашої родини,  такий собі гендерний стереотип ,  жінка не повинна мати великий розмір ноги. Всі мої підліткові і юнацькі роки мене переконували, що я ношу 38 розмір, от тільки трішки «розноси». Бо 39, а тим паче 40 – це ганьба і сором для порядної родини.:) Дівчата повинні мати маленьку і худеньку ніжку, а не велику широку лапу. Через те мені якогось дитячого літа заборонили  ходити босоніж, бо «розтоптую» ступні  і вони стали надто широкі. І я відучилась бігати босою, а до того гуляла так всі літні місяці, і по стерні, і по вигоні, і кусали мене бджоли-оси, але я не зважала, бігала собі, та й усе. Якось воно все зійшлося, і дівчинка, яка бігала боса по стерні, легко видибувала день в незручних туфлях. Аж поки мені не набридло. Набридло незручне взуття.

А цього року купувала собі чоботи, переміряла кілька пар, і всюди – то підйом зависокий, то халява завузька, то блискучі намистинки всюди, ну нема на мене чобіт ! Натягла ще одні – і бачу, що зручно, підходять, але халява  широка. Ну, то не проблема, сама себе переконую, колись у нашому місті була майстриня добра, вірменка, і вона чудово ті халяви звужувала. І вголос продавчині кажу: «Ви, часом, не знаєте, та вірменка  в майстерні за бібліотекою, ще звужує халяви?»  Продавчиня, молода дівчина, так дивно на мене подивилась, навіщо каже, вам та майстриня? Ми зараз підберемо вам пару по нозі, щоб нічого не звужувати і не переробляти.

І тут я зрозуміла, що світ змінився невпізнанно!

Їхали в місто, великий переїзд, бабуня, Ганка і Мефодя. А ще - пожежна машина, робокар Поллі, швидка допомога Ембер і Тузік, собачка маленька, яка вміє трансформуватись в різні інструменти. Мефодя щоразу обіцяє тримати Тузіка "на ручках", аби тільки взяли.
Йону залишили на господарстві. Вона спочатку втекла в садок, а як ми вже все завантажили в машину - з"явилась. Йшла собі по городі,а город вже сірий, бо картоплю викопали, і тільки чорнобривці залишились, і Йона між квітами йде собі стежкою і свариться на нас. От куди ви вієтесь? І чого?
Я дивлюсь на нашу садибу: стару порепану хату, вікна на "чесному слові", і двері, які насправді ні від кого не замкнені, а так, причинені для порядку...Садок, давно пора обрізати тут і там, а це і оце - взагалі спиляти. А старі височезні ранети, посаджені моїм прадідом - чиста пародія, але куди ж ти їх подінеш, рука не підніметься, доведеться завести підйомний кран, щоб обривати яблука. Город, на якому іноді щось родить, випадково. Випадки ці трапляються щороку і стали звичкою. Квітник з посадженими ще моєю бабою павоніями. І непомітне для стороннього ока, золотисте сяйво, мов казковий золотий туман у давньому храмі, підіймається вгору над моєю землею. 
Нелогічно. Непрактично. Невигідно.
Люблю .

Cухомлинський

Зранку прокидаюсь і бачу виноградні гілки за вікном.
Все, як писав Сухомлинський. Там, де росте дитина, має рости виноград. І літній душ обов"язково. І спальне місце на свіжому повітрі.
Я іноді намагаюсь уявити, як Сухомлинський ходив по хатах і переконував батьків посадити виноград. Кожна нова рослина в селі - не просто додаткові вітаміни, це додаткові клопоти. Це тисячі різних клопотів, щоб доглянути одну яблуню, одну грушу, одну сливку, одну черешню, і відробити трудодні, і от ще прийшов вчитель і наказав посадити виноград. Вчора цей вчитель ходив "агітувати" за позику, а сьогодні - виноград. Я уявляю собі те, по що не писав Сухомилинський: як він поєднував педагогіку радості і комуністичну практику? Як, як це вдалося, одночасно записувати дитячі вірші і списки на позики? Чи жив він у своєму, власноруч створеному світі, де вчились Радості, і більше ні для чого не залишалось місця?

Музи і анти

Зранку в мене перше бажання - піти і "дописати" ранкову думку.
Я сідаю за нетбук, і починається.:)
Як сіла, так і встала.:)
Сніданок, мультик, помастити вавку, знайти олівець\іграшку\пластилін, штанці знайти, бо на ці ляпнули какао... і так цілий день.
Важко уявляю собі, як я справлялась з цим раніше, коли дітка був менший. Це був безкінечний день клопотів. Пам"ятаю, я тоді все поривалась щось писати, і таки писала. Але одного вечора, вклала дітку, відкрила нетбук і зрозуміла, що все, втомлена настільки, що хочу просто спати. І ніякої, ніякої писанини.
Хм, а щойно я планувала  дописати ранкову думку.:)
Ранкова думка була про муз і антимуз . Вчора у Яни Франк  обговорювали.
Я вранці на кухні була і думала, хто ж мої музи? Бо хто "анти" я знаю дуже добре.:)
Але хто мене надихає?
Перебрала подумки родичів і друзів і знайшла відповідь.
Мої музи - переважно, читачі і читачки моїх блогів.
Коли я вперше взялась до блогерства, то переживала, що мої дописи розкритикують. З острахом відкривала сайт, дивилась, чи немає коментарів "дурня повна"... А коментарів не було ніяких, бо мій блог тоді ніхто не читав. Як не дивно, мене це дуже підтримало, мовляв, раз усім байдуже, то я можу писати все, що заманеться.
А потім з"явився блокс і ЖЖ.  І гурт моїх муз.:)
Ті, хто мене читає, і ті, кого читаю я - ось джерело натхнення.
Я  чутлива до критики, тому стараюсь з надміру критичними людьми в інтернеті справи не мати. За час блогування було дві-три людини, які намагались написати "дурня повна", правда, в більш ввічливій формі. Те спілкування я постаралась припинити одразу ж. Мені здається, що в пострадянських країнах  критики забагато,  це ж комуністична звичка - вказувати товаришеві на помилки, коли він про це не просить. Я сама цим грішила, але коли не робиш нічого такого, не пишеш, не починаєш нові проекти, а ходиш постійно собою невдоволена, то дуже хочеться сказати якусь "корисну" думку тим, хто все це робить.Такий собі спосіб самореалізації. Хоч набагато ефективніше було б - щось  своє зробити з задуманого, а не братись до пошуку чужих помилок.
І, до речі, про антимузи.
У відгуках на обговорення  в Яни Франк прочитала цікаву думку: а навіщо вам музи? хочеться творити - творіть! Щось в мені клацнуло від того. Я довго ображалась за антимузівство близької мені  людини, настільки, що навіть перестала писати. І воно в мені жило кілька років, отой діалог, з висновком "нічого в тебе не вийде".  Мені відкритим текстом це сказали, на жаль. А вчора згадала це і сказала сама собі - хочеться, то пиши. Це ж не для антимузи роблю, для себе.

У театрах ми бували, ми завзяті театрали

Мовчу.
Писати і не хочеться.
Не хочеться.
Іноді згадую, ось це б написала... а потім сідаю за нетбук свій і гортаю соціальні мережі.
Іноді мені здається, що я вже про все написала.
Коли я починала блогерство, то мала в голові певний список  історій, які хотіла описати. План виконано і  вони вже давно описані.
А ті, які не описані, продумані стільки разів, що вже навряд чи мені захочеться їх описати.

Згадую якісь речі зі свого життя, і дивуюсь сама собі, як могло таке бути?

От коли я була студенткою, страшенно хотілось мені щось написати, оповідання якесь, але ніяк я не могла придумати сюжет.
І одного разу в будинку навпроти побачила кішку на даху балконному.
В мене тоді кошачих не було, і про їхні подвиги я мала дуже приблизне уявлення.
І та кішка, на даху балкону 9-поверху... я вирішила, що хтось її туди скинув, і вона не може залізти назад.
Кішка ходила по даху і жалібно нявкала.
А я дивилась на неї з вікна навпроти і розуміла, що нічого, нічого не можу зробити, аби їй допомогти.
І я вигадала історію, про жінку, яка ось так дивиться на кішку, і не витримує, йде на  дах, спускає на балконну плиту драбину і лізе рятувати кішку.
Але драбина ковзає  і жінка падає вниз.
А  кішка? Не пам"ятаю, що там було з кішкою. :) Чи вижила, чи теж впала.
Ось таке оптимістичне оповідання мало бути.:)

Паралельно з цим дурними вигадками йшло якесь студентське життя, і там я жодних сюжетів на бачила, депресія у мене була хронічна з дитячих літ, це я зараз розумію, бо в студентстві вистачало причин для гарного настрою, але я їх майже не помічала.

Одного разу у місто приїхав з гастролями польський театр, сенсація для радянської провінції, батьки взяли мені два квитки, з розрахунку на "подружку" і я чомусь пішла з однокурсницею Стасею. Стася була полькою на якусь частку  крові,  прізвище, і зовнішність, і вміння себе поводити, гідність і елегантість - все вказувало на шляхетних предків.
От ми прийшли до театру, елегантно вбрані, наскільки можна  було вбратись студенткам в СРСР, я була в чорній сукні з аплікацією, а з Стасиного образу пам"ятаю тільки маленьку сумочку, і щось чорне люрексове зі спідничкою. Моя сукня здавалась мені гарнішою, але Стася була надзвичайно органічна у своєму вбранні, вона вміла, як то кажуть, себе подати.

Ми все продумали перед походом в театр, і сукні, і сумочки. Тільки  не взяли з собою грошей. Чому Стася була без грошей - може й не було в неї того дня,  жила в гуртожитку і дотягала до стипендії чи поїздки додому. А я, здається, взяла дуже малесеньку сумочку, і гаманець туди не вліз. Я вирішила, що квитки у нас  є, на трамвай - 5 копійок знайдеться, і навіщо нам гроші? В буфет ми не збирались, йшли насолоджуватись мистецтвом, а не стояти в черзі за тістечками.

Любов до мистецтва зло пожартувала над нами.

В фойе ми дізнались, що вистава буде повністю польською мовою. Для кращого розуміння глядачам роздавали навушники з синхронним перекладом, але, от невдачка, за ті навушники треба було дати три карбованці застави. А в нас - копійки на трамвай  і то все.
Ми не впали у відчай, а зробили вигляд, що розуміємо польську без перекладу. Хоча розуміла я її на рівні  "читати журнал Пшиячулка зі словником". Але  читати Пшиячулку з словником і дивитись п'єсу Бруно Ясенського - це, все-таки, різні рівні.:)
Та найсмішніше в цій історії те, що місця наші були в ложі біля сцени і купа знайомих моїх батьків підходила до нас в антракті (бо ми не пішли в буфет!!!),  і всі ті знайомі цікавились, а чом ви без навушників, дівчата?
Я гордо відповідала:
- Ми й так розуміємо!
- Ага, ага, - кивали знайомі, - от мама твоя щось казала, що ти польську вчиш.
- А Стася взагалі полячка! - і Стася елегантно посміхалась, хоча польську знала десь так, як я.

.

Стася загинула через рік після нашого випуску. Її вбив знайомий  в міському парку, казали, що через ревнощі. Познущався над тілом так, що впізнавали нашу елегатну Стасю за родимкою.

Ще два роки потому, в  найсмутніші дні свого дорослого життя, я постійно згадувала Стасю. Ні, не наш похід в театр. Її жахливу смерть.
Я казала собі: як би не було тобі погано сьогодні, тобі все ж краще, ніж Стасі.

Зараз мені це видається жахливим.
Жахливо, коли молода жінка порівнює своє життя зі смертю замученої маньяком подруги.
Але цей жах допоміг мені вижити.
Я відбивалась від панічних думок і страхів, чіпляючись за покійну Стасю, і зараз мені видається, що тоді, в театрі, вона навчила мене чомусь дуже важливому. Без неї та вистава була б не веселою пригодою, а суцільним стресом. Я гризла б себе, ніяковіла б, перераховувала б, хто в залі ще без навушників ( а ніхто, крім нас.:). Але поряд була Стася, яка не бачила нічого страшного в такій мовній практиці.
І вона не побачила б, направду, нічого страшного в моєму житті після її смерті.
Нічого страшного.
Трохи незрозумілого, трохи неприємного, трохи безгрошів'я.
Але виглядає все о'кей і купа людей досі вважає мене поліглоткою.:)

Наша кухня: черешні

В хаті пахне черешнями.

Ми включили сушарку, і тепер маємо обігрівач і ароматизатор одночасно.

Ароматизатор – ідентичний натуральному. Сушені черешні.

Як людина, яка з дитинства жила з черешнями, скажу, що вони примхлива ягода для кулінарних витребеньок. Найоригінальніший рецепт споживання  черешень я чула від тітки Ніни. Він дуже простий: залізти на черешню зі скибкою хліба. Кажуть, хліб з черешнями смакує найбільше. Я зараз не згадаю, чи колись таке пробувала.  Але від тітки Ніни чула, в те особливе літо мого дитинства, коли в Лисогірці не вродили черешні. Ну, майже кінець світу. І тітка Ніна бідкалась, що вона звикла зі скибкою хліба на черешню, а тут – хліб є, черешень - нема.

Ще черешні смачні в компоті. А от варення – надто солодке, як на мій смак. В нашій родині було прийнято в черешневе варення додавати трохи вишень, десь така пропорція – відро черешень + бідончик вишень. Тоді варення втрачає свою солодкість, і стає неймовірно смачним. В дитинстві – найулюбленіше.

Якщо говорити про печиво-пиріжки, то мої кулінарні поради таки: млинці  з черешнями, пісочне тісто з черешнями (і пиріжки, і пироги закриті); і пироги з кукурудзяного борошна чи манки. Дріжджове тісно  чомусь з черешнями погано поєднується. Там краще вишні.:)

І тепер про таємницю сушених черешень –  народні дрібні солодкі черешні не потребують цукру. В пісочні пиріжки я їх не підсолоджую, вони солодкі самі по собі, як ізюм. Тут вам і економія, і натуральний продукт.

Короткий звіт про наше «нічого»

Прилетіли лелеки. У нас лелеки якісь дивні, прилітають тоді, коли  у людей давно вже у гнізді сидять. Я так і не втямлю, чи вони зимують десь дуже далеко, чи просто безтолкові і шалаються по світах, аби не сумно було потім дітей глядіти. Сімейне питання у них теж непросте, їх часом буває троє, і ми гадаємо, хто там зайвий.

Правда, ми думали, що цього року їх не буде. Мама думала, що не буде, а я – що вони гніздяться на горбку, біля баби Гашиного городу. Я там бачила пару ще у травні.У травні! Людські лелеки у травні прилітають до свого гнізда, а не в кінці червня, як наші дорогі роздолоби.

А сьогодні бачимо – роблять обліт. Я знову подумала, шо це ті, з баби Гашиного городу, а вони поцокотіли трохи, і зникли. Тільки чутно було їх торохкотіння, а по тому торохкотінню не визначиш, на сусідній сікорі чи на горбку. А ввечері дивимось - сидить у гнізді наша лелечиха.

Тепер всі наші  дома.

Йона, бабуня, я, Мефодя і лелеки.

Всі прилетіли.

Можна сидіти на ганку і дивитись на світ. Он Йона сидить на плоті. Повернулась то задом, то передом до хати, і повністю задоволена життям.Одна маленька прикрість – бабуня не дозволяє качатись в цибулі. От де ще киці в селі повалялись-покачатись? Та не знайти кращого місця, як цибуля бабуніна, а бабуня чомусь не рада. Не вірить вона в Йонине благословіння посівів.

А он лелека по вигоні ходить. Йде собі між телятами і кіньми, і ні на кого не зважає.

А що йому до свійських тварин? Він вільний птах, один обов’язок має – повертатись щороку на цю землю. І я не збагну його,мабуть, ніколи. Що за сила змушує птахів так довго і так далеко летіти? Чари рідного гнізда? Записаний в генах код? Заповіти батьків?

Може були вони колись людьми, і жили в тому давньому місці біля Жолуба, і залишилось по них тільки поле з черепками, і їхня щорічна літня проща – щоб познайомити дітей з прабатьківщиною?