середа, 5 серпня 2015 р.

Музи і анти

Зранку в мене перше бажання - піти і "дописати" ранкову думку.
Я сідаю за нетбук, і починається.:)
Як сіла, так і встала.:)
Сніданок, мультик, помастити вавку, знайти олівець\іграшку\пластилін, штанці знайти, бо на ці ляпнули какао... і так цілий день.
Важко уявляю собі, як я справлялась з цим раніше, коли дітка був менший. Це був безкінечний день клопотів. Пам"ятаю, я тоді все поривалась щось писати, і таки писала. Але одного вечора, вклала дітку, відкрила нетбук і зрозуміла, що все, втомлена настільки, що хочу просто спати. І ніякої, ніякої писанини.
Хм, а щойно я планувала  дописати ранкову думку.:)
Ранкова думка була про муз і антимуз . Вчора у Яни Франк  обговорювали.
Я вранці на кухні була і думала, хто ж мої музи? Бо хто "анти" я знаю дуже добре.:)
Але хто мене надихає?
Перебрала подумки родичів і друзів і знайшла відповідь.
Мої музи - переважно, читачі і читачки моїх блогів.
Коли я вперше взялась до блогерства, то переживала, що мої дописи розкритикують. З острахом відкривала сайт, дивилась, чи немає коментарів "дурня повна"... А коментарів не було ніяких, бо мій блог тоді ніхто не читав. Як не дивно, мене це дуже підтримало, мовляв, раз усім байдуже, то я можу писати все, що заманеться.
А потім з"явився блокс і ЖЖ.  І гурт моїх муз.:)
Ті, хто мене читає, і ті, кого читаю я - ось джерело натхнення.
Я  чутлива до критики, тому стараюсь з надміру критичними людьми в інтернеті справи не мати. За час блогування було дві-три людини, які намагались написати "дурня повна", правда, в більш ввічливій формі. Те спілкування я постаралась припинити одразу ж. Мені здається, що в пострадянських країнах  критики забагато,  це ж комуністична звичка - вказувати товаришеві на помилки, коли він про це не просить. Я сама цим грішила, але коли не робиш нічого такого, не пишеш, не починаєш нові проекти, а ходиш постійно собою невдоволена, то дуже хочеться сказати якусь "корисну" думку тим, хто все це робить.Такий собі спосіб самореалізації. Хоч набагато ефективніше було б - щось  своє зробити з задуманого, а не братись до пошуку чужих помилок.
І, до речі, про антимузи.
У відгуках на обговорення  в Яни Франк прочитала цікаву думку: а навіщо вам музи? хочеться творити - творіть! Щось в мені клацнуло від того. Я довго ображалась за антимузівство близької мені  людини, настільки, що навіть перестала писати. І воно в мені жило кілька років, отой діалог, з висновком "нічого в тебе не вийде".  Мені відкритим текстом це сказали, на жаль. А вчора згадала це і сказала сама собі - хочеться, то пиши. Це ж не для антимузи роблю, для себе.

У театрах ми бували, ми завзяті театрали

Мовчу.
Писати і не хочеться.
Не хочеться.
Іноді згадую, ось це б написала... а потім сідаю за нетбук свій і гортаю соціальні мережі.
Іноді мені здається, що я вже про все написала.
Коли я починала блогерство, то мала в голові певний список  історій, які хотіла описати. План виконано і  вони вже давно описані.
А ті, які не описані, продумані стільки разів, що вже навряд чи мені захочеться їх описати.

Згадую якісь речі зі свого життя, і дивуюсь сама собі, як могло таке бути?

От коли я була студенткою, страшенно хотілось мені щось написати, оповідання якесь, але ніяк я не могла придумати сюжет.
І одного разу в будинку навпроти побачила кішку на даху балконному.
В мене тоді кошачих не було, і про їхні подвиги я мала дуже приблизне уявлення.
І та кішка, на даху балкону 9-поверху... я вирішила, що хтось її туди скинув, і вона не може залізти назад.
Кішка ходила по даху і жалібно нявкала.
А я дивилась на неї з вікна навпроти і розуміла, що нічого, нічого не можу зробити, аби їй допомогти.
І я вигадала історію, про жінку, яка ось так дивиться на кішку, і не витримує, йде на  дах, спускає на балконну плиту драбину і лізе рятувати кішку.
Але драбина ковзає  і жінка падає вниз.
А  кішка? Не пам"ятаю, що там було з кішкою. :) Чи вижила, чи теж впала.
Ось таке оптимістичне оповідання мало бути.:)

Паралельно з цим дурними вигадками йшло якесь студентське життя, і там я жодних сюжетів на бачила, депресія у мене була хронічна з дитячих літ, це я зараз розумію, бо в студентстві вистачало причин для гарного настрою, але я їх майже не помічала.

Одного разу у місто приїхав з гастролями польський театр, сенсація для радянської провінції, батьки взяли мені два квитки, з розрахунку на "подружку" і я чомусь пішла з однокурсницею Стасею. Стася була полькою на якусь частку  крові,  прізвище, і зовнішність, і вміння себе поводити, гідність і елегантість - все вказувало на шляхетних предків.
От ми прийшли до театру, елегантно вбрані, наскільки можна  було вбратись студенткам в СРСР, я була в чорній сукні з аплікацією, а з Стасиного образу пам"ятаю тільки маленьку сумочку, і щось чорне люрексове зі спідничкою. Моя сукня здавалась мені гарнішою, але Стася була надзвичайно органічна у своєму вбранні, вона вміла, як то кажуть, себе подати.

Ми все продумали перед походом в театр, і сукні, і сумочки. Тільки  не взяли з собою грошей. Чому Стася була без грошей - може й не було в неї того дня,  жила в гуртожитку і дотягала до стипендії чи поїздки додому. А я, здається, взяла дуже малесеньку сумочку, і гаманець туди не вліз. Я вирішила, що квитки у нас  є, на трамвай - 5 копійок знайдеться, і навіщо нам гроші? В буфет ми не збирались, йшли насолоджуватись мистецтвом, а не стояти в черзі за тістечками.

Любов до мистецтва зло пожартувала над нами.

В фойе ми дізнались, що вистава буде повністю польською мовою. Для кращого розуміння глядачам роздавали навушники з синхронним перекладом, але, от невдачка, за ті навушники треба було дати три карбованці застави. А в нас - копійки на трамвай  і то все.
Ми не впали у відчай, а зробили вигляд, що розуміємо польську без перекладу. Хоча розуміла я її на рівні  "читати журнал Пшиячулка зі словником". Але  читати Пшиячулку з словником і дивитись п'єсу Бруно Ясенського - це, все-таки, різні рівні.:)
Та найсмішніше в цій історії те, що місця наші були в ложі біля сцени і купа знайомих моїх батьків підходила до нас в антракті (бо ми не пішли в буфет!!!),  і всі ті знайомі цікавились, а чом ви без навушників, дівчата?
Я гордо відповідала:
- Ми й так розуміємо!
- Ага, ага, - кивали знайомі, - от мама твоя щось казала, що ти польську вчиш.
- А Стася взагалі полячка! - і Стася елегантно посміхалась, хоча польську знала десь так, як я.

.

Стася загинула через рік після нашого випуску. Її вбив знайомий  в міському парку, казали, що через ревнощі. Познущався над тілом так, що впізнавали нашу елегатну Стасю за родимкою.

Ще два роки потому, в  найсмутніші дні свого дорослого життя, я постійно згадувала Стасю. Ні, не наш похід в театр. Її жахливу смерть.
Я казала собі: як би не було тобі погано сьогодні, тобі все ж краще, ніж Стасі.

Зараз мені це видається жахливим.
Жахливо, коли молода жінка порівнює своє життя зі смертю замученої маньяком подруги.
Але цей жах допоміг мені вижити.
Я відбивалась від панічних думок і страхів, чіпляючись за покійну Стасю, і зараз мені видається, що тоді, в театрі, вона навчила мене чомусь дуже важливому. Без неї та вистава була б не веселою пригодою, а суцільним стресом. Я гризла б себе, ніяковіла б, перераховувала б, хто в залі ще без навушників ( а ніхто, крім нас.:). Але поряд була Стася, яка не бачила нічого страшного в такій мовній практиці.
І вона не побачила б, направду, нічого страшного в моєму житті після її смерті.
Нічого страшного.
Трохи незрозумілого, трохи неприємного, трохи безгрошів'я.
Але виглядає все о'кей і купа людей досі вважає мене поліглоткою.:)



пʼятниця, 26 червня 2015 р.

Наша кухня: черешні

В хаті пахне черешнями.
Ми включили сушарку, і тепер маємо обігрівач і ароматизатор одночасно.
Ароматизатор – ідентичний натуральному. Сушені черешні.
Як людина, яка з дитинства жила з черешнями, скажу, що вони примхлива ягода для кулінарних витребеньок. Найоригінальніший рецепт споживання  черешень я чула від тітки Ніни. Він дуже простий: залізти на черешню зі скибкою хліба. Кажуть, хліб з черешнями смакує найбільше. Я зараз не згадаю, чи колись таке пробувала.  Але від тітки Ніни чула, в те особливе літо мого дитинства, коли в Лисогірці не вродили черешні. Ну, майже кінець світу. І тітка Ніна бідкалась, що вона звикла зі скибкою хліба на черешню, а тут – хліб є, черешень - нема.
Ще черешні смачні в компоті. А от варення – надто солодке, як на мій смак. В нашій родині було прийнято в черешневе варення додавати трохи вишень, десь така пропорція – відро черешень + бідончик вишень. Тоді варення втрачає свою солодкість, і стає неймовірно смачним. В дитинстві – найулюбленіше.
Якщо говорити про печиво-пиріжки, то мої кулінарні поради таки: млинці  з черешнями, пісочне тісто з черешнями (і пиріжки, і пироги закриті); і пироги з кукурудзяного борошна чи манки. Дріжджове тісно  чомусь з черешнями погано поєднується. Там краще вишні.:)

І тепер про таємницю сушених черешень –  народні дрібні солодкі черешні не потребують цукру. В пісочні пиріжки я їх не підсолоджую, вони солодкі самі по собі, як ізюм. Тут вам і економія, і натуральний продукт.

вівторок, 23 червня 2015 р.

Короткий звіт про наше «нічого»

Прилетіли лелеки. У нас лелеки якісь дивні, прилітають тоді, коли  у людей давно вже у гнізді сидять. Я так і не втямлю, чи вони зимують десь дуже далеко, чи просто безтолкові і шалаються по світах, аби не сумно було потім дітей глядіти. Сімейне питання у них теж непросте, їх часом буває троє, і ми гадаємо, хто там зайвий.
Правда, ми думали, що цього року їх не буде. Мама думала, що не буде, а я – що вони гніздяться на горбку, біля баби Гашиного городу. Я там бачила пару ще у травні.У травні! Людські лелеки у травні прилітають до свого гнізда, а не в кінці червня, як наші дорогі роздолоби.
А сьогодні бачимо – роблять обліт. Я знову подумала, шо це ті, з баби Гашиного городу, а вони поцокотіли трохи, і зникли. Тільки чутно було їх торохкотіння, а по тому торохкотінню не визначиш, на сусідній сікорі чи на горбку. А ввечері дивимось - сидить у гнізді наша лелечиха.
Тепер всі наші  дома.
Йона, бабуня, я, Мефодя і лелеки.
Всі прилетіли.
Можна сидіти на ганку і дивитись на світ. Он Йона сидить на плоті. Повернулась то задом, то передом до хати, і повністю задоволена життям.Одна маленька прикрість – бабуня не дозволяє качатись в цибулі. От де ще киці в селі повалялись-покачатись? Та не знайти кращого місця, як цибуля бабуніна, а бабуня чомусь не рада. Не вірить вона в Йонине благословіння посівів.
А он лелека по вигоні ходить. Йде собі між телятами і кіньми, і ні на кого не зважає.
А що йому до свійських тварин? Він вільний птах, один обов’язок має – повертатись щороку на цю землю. І я не збагну його,мабуть, ніколи. Що за сила змушує птахів так довго і так далеко летіти? Чари рідного гнізда? Записаний в генах код? Заповіти батьків?

Може були вони колись людьми, і жили в тому давньому місці біля Жолуба, і залишилось по них тільки поле з черепками, і їхня щорічна літня проща – щоб познайомити дітей з прабатьківщиною?

неділя, 21 червня 2015 р.

А в наших селах – пора млинців з черешнями.
Якось розмовляла з подругою і зізналась їй, що фізично не можу бути в місті, як подумаю, що в Лисогірці їдять млинці з черешнями. Оті млинці, на кислому молоці, в тісто кинути жменю дрібних солодких черешень, перемішати і густенько викласти на чару. Правильні млинці з черешнями мають злитись в один великий млинець. Їсти його треба з домашньою сметаною.

Де береться справжня домашня сметана? З льоху, звичайно. В льоху, на бічній вмурованій поличці стоять древні глечики з кислим молоком, в них збирається сметанка, а самісінький вершечок, оту гірку плівку, треба дати киці. На практиці перевірено, що від тієї плівки киці миттєво гладшають.:)   Йона наша такого не їсть, але і льоху з глечиками у нас тепер немає, то мусимо обходитись сметаною від добрих людей.

неділя, 7 червня 2015 р.

Книжки з суницями

Вчора збирала суниці і згадувала книжки з «суничними сюжетами». Згадала аж чотири, може ви ще підкажете.
Перша книжка  – звичайно, Стельмах, «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір».  Тому, що за нашими городами, і тому, що суничне. В Стельмаха глечиком суниць маленька Люба переконує Михайликових батьків не їхати в степи. Мене так зворушує ця поетична книжка, і той епізод, коли Люба заходить у хату з суницями, а тато Михайлика розуміє, що любов його родини до рідного краю переважує всі переваги степової дешевої землі.
Друга – Крапівін, «Зброєносець Кашка». Хлопчик Кашка вирішив підзаробити і збирав суниці для продажу. Виносив їх до потяга, коштував кульочок 15копійок. Але з першого разу комерція не вдалась.Бо в СРСР комерцію не любили, пасажир Кашку висміяв і хлопчик вирішив суниці не продавати, а дарувати «своїм пасажирам». Критерії «своїх» - мали бути молоді романтики, з тих, що «їхали за туманом». Отак дитина ходила до потяга і дарувала суниці. Потім хтось доніс бабці, бабця впіймала і почала голосити, ну справді, онук ходить торгувати, то значить бабця його погано доглядає…
Третя – згадую оповідання Сухомлинського, про суничне варення. Дівчинка прийшла в нову школу, в неї хворе серце і однокласник приносить їй суничне варення.
Четверта – «Кайдашева сім’я», мій перший культурний шок .Пам’ятаєте, приїхали Кайдаші сватати Мелашку, а у тих нічого не було приготовлено, і  Мелашка каже « я принесла з лісу глечик суниць». В дитинстві я ніяк не могла збагнути , як це – зібрати глечик суниць. Просто я не вміла їх збирати, бо, як виявилось згодом, глечик – аж ніяк не межа, а вийти з лісу з відром суниць – це норма.
Ще згадую читату в шкільні роки книжку про дівчинку-підлітка. Щось з української літератури дитячої. Просто один епізод, як дівчинка робить вигляд, що шукає суниці, бо соромиться випадкової перехожої. А та її перепитує, чи багато суниць назбирала. Запам’ятала я цей епізод, мабуть, тому, що сама в дитинстві частенько імітувала  пошуки суниць в нашому садку, аби привернути до себе увагу. Сусідами нашими була братова мого прадіда, жінка з важким характером, а мені хотілось погратись з її онуками, моїми ровесниками. Йти туди в гості було не те, що не принято, це було просто неможливо, ніколи за моєї пам’яті  моя баба і мої батьки туди не ходили, а погратись мені хотілось. І коли сусідські онуки гостювали у   своєї бабусі, я виходила в садок на «пошуки суниць». Ворушила траву під деревами, аж доки вони мене не помічали і не кликали до себе. Ми гарно бавились і намагались не зважати на сварку старших. Хоча це було непросто. Досі болить мені якась осіння історія, мене тоді в селі не було, а Леся, онука сусідська,  приїхала до бабусі і прийшла до нас. Мої батьки  пригостили її горіхами. Не знаю, що їй сказали вдома, але вона принесла ті горіхи назад і поклала на нашому ганку.Було нам тоді  вісім чи дев’ять років. Отаке. Хотіла писати про позитивне, а вийшло про сумне.



субота, 6 червня 2015 р.

Коли у місті зацвітає липа...

Коли у місті зацвітає липа – в селі  цвіте бузина і  саме час збирати суниці.
Запах бузини і суниць  в сосновому лісі – мої найприємніші літні спогади.
В Літинському повіті бузину вважають чортівським зіллям, колись баба Надя розповідала мені, що чорти на ній колихаються, поки в церкві правиться. Через ці забобони в Лисогірці її не дуже шанують, ще в мої студентські роки бузину вирубували нещадно, і не просто рубали, а перед тим ходили до знаючої баби радитись, як то краще зробити. Репутація у бузини була вкрай зіпсована, не тільки чорти на ній колихаються, а й взагалі краще не мати з нею справи, навіть рубати не варто. Але як тоді її позбутись? Бо росте вона у нас всюди, дай тільки їй волю – одразу кущ.
Я махнула рукою на народні перекази,  люблю цвіт бузини у чаї, і ягоди – у варенні. І навіть одного року робила настоянку, правда, випити ту настоянку мені не судилось, бо завагітніла.

Зараз у нас в садку пахне скошеним сіном, і бузиною, і суниці під яблунями, і Йона – нашпорошила вушка, ховайтесь, миші і птахи. І Мефодя з сусідськими дітьми грається у сіні. І я щаслива.