Чоботи, чоботи ви мої...

Якби мене запитали, щоб я змінила б у своєму житті, якщо б трапилась нагода прожити його знову…о, я точно знаю, що змінила! Я б ніколи не носила б незручного взуття, взуття, яке потрібно «розношувати» і «розтягувати», яке велике навіть  «зі шкарпеткою» . І я ніколи не дибала б на високих підборах!

Скільки клопотів і болю було від того взуття в моєму житті! Мозолі, кісточки, деформовані пальці. Як згадаю – стає моторошно. Найсмішніша історія про одні черевики. Вони мені дуже подобались, бо мали товсту підошву і в них, думала я, зручно буде мандрувати.  Справді, мандрувати було зручно, переважно моїй мамі. Бо в неї розмір меншій за мій. Але я старанно намагалась їх розносити! Приходила в них на роботу і мужньо сиділа, а коли ставало зовсім нестерпно, то тихцем знімала під столом. Анекдот цього випадку в тому, що саме в той час я займалась медитацією, і щоранку старанно виконувала релаксаційні вправи, аби зробити своє життя більш гармонійним.  Отак медитувала, а потім взувала тісні черевики і йшла в них на цілий день.

Звідки в мене такі дивні звички? По-перше,  я родом з СРСР, а там, з постійним дефіцитом всього, і особливо взуття, треба було якось пристосовуватись. А по-друге, я жінка, і жінка, за якоюсь дурною вигадкою нашої родини,  такий собі гендерний стереотип ,  жінка не повинна мати великий розмір ноги. Всі мої підліткові і юнацькі роки мене переконували, що я ношу 38 розмір, от тільки трішки «розноси». Бо 39, а тим паче 40 – це ганьба і сором для порядної родини.:) Дівчата повинні мати маленьку і худеньку ніжку, а не велику широку лапу. Через те мені якогось дитячого літа заборонили  ходити босоніж, бо «розтоптую» ступні  і вони стали надто широкі. І я відучилась бігати босою, а до того гуляла так всі літні місяці, і по стерні, і по вигоні, і кусали мене бджоли-оси, але я не зважала, бігала собі, та й усе. Якось воно все зійшлося, і дівчинка, яка бігала боса по стерні, легко видибувала день в незручних туфлях. Аж поки мені не набридло. Набридло незручне взуття.

А цього року купувала собі чоботи, переміряла кілька пар, і всюди – то підйом зависокий, то халява завузька, то блискучі намистинки всюди, ну нема на мене чобіт ! Натягла ще одні – і бачу, що зручно, підходять, але халява  широка. Ну, то не проблема, сама себе переконую, колись у нашому місті була майстриня добра, вірменка, і вона чудово ті халяви звужувала. І вголос продавчині кажу: «Ви, часом, не знаєте, та вірменка  в майстерні за бібліотекою, ще звужує халяви?»  Продавчиня, молода дівчина, так дивно на мене подивилась, навіщо каже, вам та майстриня? Ми зараз підберемо вам пару по нозі, щоб нічого не звужувати і не переробляти.

І тут я зрозуміла, що світ змінився невпізнанно!

Їхали в місто, великий переїзд, бабуня, Ганка і Мефодя. А ще - пожежна машина, робокар Поллі, швидка допомога Ембер і Тузік, собачка маленька, яка вміє трансформуватись в різні інструменти. Мефодя щоразу обіцяє тримати Тузіка "на ручках", аби тільки взяли.
Йону залишили на господарстві. Вона спочатку втекла в садок, а як ми вже все завантажили в машину - з"явилась. Йшла собі по городі,а город вже сірий, бо картоплю викопали, і тільки чорнобривці залишились, і Йона між квітами йде собі стежкою і свариться на нас. От куди ви вієтесь? І чого?
Я дивлюсь на нашу садибу: стару порепану хату, вікна на "чесному слові", і двері, які насправді ні від кого не замкнені, а так, причинені для порядку...Садок, давно пора обрізати тут і там, а це і оце - взагалі спиляти. А старі височезні ранети, посаджені моїм прадідом - чиста пародія, але куди ж ти їх подінеш, рука не підніметься, доведеться завести підйомний кран, щоб обривати яблука. Город, на якому іноді щось родить, випадково. Випадки ці трапляються щороку і стали звичкою. Квітник з посадженими ще моєю бабою павоніями. І непомітне для стороннього ока, золотисте сяйво, мов казковий золотий туман у давньому храмі, підіймається вгору над моєю землею. 
Нелогічно. Непрактично. Невигідно.
Люблю .

Cухомлинський

Зранку прокидаюсь і бачу виноградні гілки за вікном.
Все, як писав Сухомлинський. Там, де росте дитина, має рости виноград. І літній душ обов"язково. І спальне місце на свіжому повітрі.
Я іноді намагаюсь уявити, як Сухомлинський ходив по хатах і переконував батьків посадити виноград. Кожна нова рослина в селі - не просто додаткові вітаміни, це додаткові клопоти. Це тисячі різних клопотів, щоб доглянути одну яблуню, одну грушу, одну сливку, одну черешню, і відробити трудодні, і от ще прийшов вчитель і наказав посадити виноград. Вчора цей вчитель ходив "агітувати" за позику, а сьогодні - виноград. Я уявляю собі те, по що не писав Сухомилинський: як він поєднував педагогіку радості і комуністичну практику? Як, як це вдалося, одночасно записувати дитячі вірші і списки на позики? Чи жив він у своєму, власноруч створеному світі, де вчились Радості, і більше ні для чого не залишалось місця?

Музи і анти

Зранку в мене перше бажання - піти і "дописати" ранкову думку.
Я сідаю за нетбук, і починається.:)
Як сіла, так і встала.:)
Сніданок, мультик, помастити вавку, знайти олівець\іграшку\пластилін, штанці знайти, бо на ці ляпнули какао... і так цілий день.
Важко уявляю собі, як я справлялась з цим раніше, коли дітка був менший. Це був безкінечний день клопотів. Пам"ятаю, я тоді все поривалась щось писати, і таки писала. Але одного вечора, вклала дітку, відкрила нетбук і зрозуміла, що все, втомлена настільки, що хочу просто спати. І ніякої, ніякої писанини.
Хм, а щойно я планувала  дописати ранкову думку.:)
Ранкова думка була про муз і антимуз . Вчора у Яни Франк  обговорювали.
Я вранці на кухні була і думала, хто ж мої музи? Бо хто "анти" я знаю дуже добре.:)
Але хто мене надихає?
Перебрала подумки родичів і друзів і знайшла відповідь.
Мої музи - переважно, читачі і читачки моїх блогів.
Коли я вперше взялась до блогерства, то переживала, що мої дописи розкритикують. З острахом відкривала сайт, дивилась, чи немає коментарів "дурня повна"... А коментарів не було ніяких, бо мій блог тоді ніхто не читав. Як не дивно, мене це дуже підтримало, мовляв, раз усім байдуже, то я можу писати все, що заманеться.
А потім з"явився блокс і ЖЖ.  І гурт моїх муз.:)
Ті, хто мене читає, і ті, кого читаю я - ось джерело натхнення.
Я  чутлива до критики, тому стараюсь з надміру критичними людьми в інтернеті справи не мати. За час блогування було дві-три людини, які намагались написати "дурня повна", правда, в більш ввічливій формі. Те спілкування я постаралась припинити одразу ж. Мені здається, що в пострадянських країнах  критики забагато,  це ж комуністична звичка - вказувати товаришеві на помилки, коли він про це не просить. Я сама цим грішила, але коли не робиш нічого такого, не пишеш, не починаєш нові проекти, а ходиш постійно собою невдоволена, то дуже хочеться сказати якусь "корисну" думку тим, хто все це робить.Такий собі спосіб самореалізації. Хоч набагато ефективніше було б - щось  своє зробити з задуманого, а не братись до пошуку чужих помилок.
І, до речі, про антимузи.
У відгуках на обговорення  в Яни Франк прочитала цікаву думку: а навіщо вам музи? хочеться творити - творіть! Щось в мені клацнуло від того. Я довго ображалась за антимузівство близької мені  людини, настільки, що навіть перестала писати. І воно в мені жило кілька років, отой діалог, з висновком "нічого в тебе не вийде".  Мені відкритим текстом це сказали, на жаль. А вчора згадала це і сказала сама собі - хочеться, то пиши. Це ж не для антимузи роблю, для себе.

У театрах ми бували, ми завзяті театрали

Мовчу.
Писати і не хочеться.
Не хочеться.
Іноді згадую, ось це б написала... а потім сідаю за нетбук свій і гортаю соціальні мережі.
Іноді мені здається, що я вже про все написала.
Коли я починала блогерство, то мала в голові певний список  історій, які хотіла описати. План виконано і  вони вже давно описані.
А ті, які не описані, продумані стільки разів, що вже навряд чи мені захочеться їх описати.

Згадую якісь речі зі свого життя, і дивуюсь сама собі, як могло таке бути?

От коли я була студенткою, страшенно хотілось мені щось написати, оповідання якесь, але ніяк я не могла придумати сюжет.
І одного разу в будинку навпроти побачила кішку на даху балконному.
В мене тоді кошачих не було, і про їхні подвиги я мала дуже приблизне уявлення.
І та кішка, на даху балкону 9-поверху... я вирішила, що хтось її туди скинув, і вона не може залізти назад.
Кішка ходила по даху і жалібно нявкала.
А я дивилась на неї з вікна навпроти і розуміла, що нічого, нічого не можу зробити, аби їй допомогти.
І я вигадала історію, про жінку, яка ось так дивиться на кішку, і не витримує, йде на  дах, спускає на балконну плиту драбину і лізе рятувати кішку.
Але драбина ковзає  і жінка падає вниз.
А  кішка? Не пам"ятаю, що там було з кішкою. :) Чи вижила, чи теж впала.
Ось таке оптимістичне оповідання мало бути.:)

Паралельно з цим дурними вигадками йшло якесь студентське життя, і там я жодних сюжетів на бачила, депресія у мене була хронічна з дитячих літ, це я зараз розумію, бо в студентстві вистачало причин для гарного настрою, але я їх майже не помічала.

Одного разу у місто приїхав з гастролями польський театр, сенсація для радянської провінції, батьки взяли мені два квитки, з розрахунку на "подружку" і я чомусь пішла з однокурсницею Стасею. Стася була полькою на якусь частку  крові,  прізвище, і зовнішність, і вміння себе поводити, гідність і елегантість - все вказувало на шляхетних предків.
От ми прийшли до театру, елегантно вбрані, наскільки можна  було вбратись студенткам в СРСР, я була в чорній сукні з аплікацією, а з Стасиного образу пам"ятаю тільки маленьку сумочку, і щось чорне люрексове зі спідничкою. Моя сукня здавалась мені гарнішою, але Стася була надзвичайно органічна у своєму вбранні, вона вміла, як то кажуть, себе подати.

Ми все продумали перед походом в театр, і сукні, і сумочки. Тільки  не взяли з собою грошей. Чому Стася була без грошей - може й не було в неї того дня,  жила в гуртожитку і дотягала до стипендії чи поїздки додому. А я, здається, взяла дуже малесеньку сумочку, і гаманець туди не вліз. Я вирішила, що квитки у нас  є, на трамвай - 5 копійок знайдеться, і навіщо нам гроші? В буфет ми не збирались, йшли насолоджуватись мистецтвом, а не стояти в черзі за тістечками.

Любов до мистецтва зло пожартувала над нами.

В фойе ми дізнались, що вистава буде повністю польською мовою. Для кращого розуміння глядачам роздавали навушники з синхронним перекладом, але, от невдачка, за ті навушники треба було дати три карбованці застави. А в нас - копійки на трамвай  і то все.
Ми не впали у відчай, а зробили вигляд, що розуміємо польську без перекладу. Хоча розуміла я її на рівні  "читати журнал Пшиячулка зі словником". Але  читати Пшиячулку з словником і дивитись п'єсу Бруно Ясенського - це, все-таки, різні рівні.:)
Та найсмішніше в цій історії те, що місця наші були в ложі біля сцени і купа знайомих моїх батьків підходила до нас в антракті (бо ми не пішли в буфет!!!),  і всі ті знайомі цікавились, а чом ви без навушників, дівчата?
Я гордо відповідала:
- Ми й так розуміємо!
- Ага, ага, - кивали знайомі, - от мама твоя щось казала, що ти польську вчиш.
- А Стася взагалі полячка! - і Стася елегантно посміхалась, хоча польську знала десь так, як я.

.

Стася загинула через рік після нашого випуску. Її вбив знайомий  в міському парку, казали, що через ревнощі. Познущався над тілом так, що впізнавали нашу елегатну Стасю за родимкою.

Ще два роки потому, в  найсмутніші дні свого дорослого життя, я постійно згадувала Стасю. Ні, не наш похід в театр. Її жахливу смерть.
Я казала собі: як би не було тобі погано сьогодні, тобі все ж краще, ніж Стасі.

Зараз мені це видається жахливим.
Жахливо, коли молода жінка порівнює своє життя зі смертю замученої маньяком подруги.
Але цей жах допоміг мені вижити.
Я відбивалась від панічних думок і страхів, чіпляючись за покійну Стасю, і зараз мені видається, що тоді, в театрі, вона навчила мене чомусь дуже важливому. Без неї та вистава була б не веселою пригодою, а суцільним стресом. Я гризла б себе, ніяковіла б, перераховувала б, хто в залі ще без навушників ( а ніхто, крім нас.:). Але поряд була Стася, яка не бачила нічого страшного в такій мовній практиці.
І вона не побачила б, направду, нічого страшного в моєму житті після її смерті.
Нічого страшного.
Трохи незрозумілого, трохи неприємного, трохи безгрошів'я.
Але виглядає все о'кей і купа людей досі вважає мене поліглоткою.:)

Наша кухня: черешні

В хаті пахне черешнями.

Ми включили сушарку, і тепер маємо обігрівач і ароматизатор одночасно.

Ароматизатор – ідентичний натуральному. Сушені черешні.

Як людина, яка з дитинства жила з черешнями, скажу, що вони примхлива ягода для кулінарних витребеньок. Найоригінальніший рецепт споживання  черешень я чула від тітки Ніни. Він дуже простий: залізти на черешню зі скибкою хліба. Кажуть, хліб з черешнями смакує найбільше. Я зараз не згадаю, чи колись таке пробувала.  Але від тітки Ніни чула, в те особливе літо мого дитинства, коли в Лисогірці не вродили черешні. Ну, майже кінець світу. І тітка Ніна бідкалась, що вона звикла зі скибкою хліба на черешню, а тут – хліб є, черешень - нема.

Ще черешні смачні в компоті. А от варення – надто солодке, як на мій смак. В нашій родині було прийнято в черешневе варення додавати трохи вишень, десь така пропорція – відро черешень + бідончик вишень. Тоді варення втрачає свою солодкість, і стає неймовірно смачним. В дитинстві – найулюбленіше.

Якщо говорити про печиво-пиріжки, то мої кулінарні поради таки: млинці  з черешнями, пісочне тісто з черешнями (і пиріжки, і пироги закриті); і пироги з кукурудзяного борошна чи манки. Дріжджове тісно  чомусь з черешнями погано поєднується. Там краще вишні.:)

І тепер про таємницю сушених черешень –  народні дрібні солодкі черешні не потребують цукру. В пісочні пиріжки я їх не підсолоджую, вони солодкі самі по собі, як ізюм. Тут вам і економія, і натуральний продукт.

Короткий звіт про наше «нічого»

Прилетіли лелеки. У нас лелеки якісь дивні, прилітають тоді, коли  у людей давно вже у гнізді сидять. Я так і не втямлю, чи вони зимують десь дуже далеко, чи просто безтолкові і шалаються по світах, аби не сумно було потім дітей глядіти. Сімейне питання у них теж непросте, їх часом буває троє, і ми гадаємо, хто там зайвий.

Правда, ми думали, що цього року їх не буде. Мама думала, що не буде, а я – що вони гніздяться на горбку, біля баби Гашиного городу. Я там бачила пару ще у травні.У травні! Людські лелеки у травні прилітають до свого гнізда, а не в кінці червня, як наші дорогі роздолоби.

А сьогодні бачимо – роблять обліт. Я знову подумала, шо це ті, з баби Гашиного городу, а вони поцокотіли трохи, і зникли. Тільки чутно було їх торохкотіння, а по тому торохкотінню не визначиш, на сусідній сікорі чи на горбку. А ввечері дивимось - сидить у гнізді наша лелечиха.

Тепер всі наші  дома.

Йона, бабуня, я, Мефодя і лелеки.

Всі прилетіли.

Можна сидіти на ганку і дивитись на світ. Он Йона сидить на плоті. Повернулась то задом, то передом до хати, і повністю задоволена життям.Одна маленька прикрість – бабуня не дозволяє качатись в цибулі. От де ще киці в селі повалялись-покачатись? Та не знайти кращого місця, як цибуля бабуніна, а бабуня чомусь не рада. Не вірить вона в Йонине благословіння посівів.

А он лелека по вигоні ходить. Йде собі між телятами і кіньми, і ні на кого не зважає.

А що йому до свійських тварин? Він вільний птах, один обов’язок має – повертатись щороку на цю землю. І я не збагну його,мабуть, ніколи. Що за сила змушує птахів так довго і так далеко летіти? Чари рідного гнізда? Записаний в генах код? Заповіти батьків?

Може були вони колись людьми, і жили в тому давньому місці біля Жолуба, і залишилось по них тільки поле з черепками, і їхня щорічна літня проща – щоб познайомити дітей з прабатьківщиною?

А в наших селах – пора млинців з черешнями.

Якось розмовляла з подругою і зізналась їй, що фізично не можу бути в місті, як подумаю, що в Лисогірці їдять млинці з черешнями. Оті млинці, на кислому молоці, в тісто кинути жменю дрібних солодких черешень, перемішати і густенько викласти на чару. Правильні млинці з черешнями мають злитись в один великий млинець. Їсти його треба з домашньою сметаною.

Де береться справжня домашня сметана? З льоху, звичайно. В льоху, на бічній вмурованій поличці стоять древні глечики з кислим молоком, в них збирається сметанка, а самісінький вершечок, оту гірку плівку, треба дати киці. На практиці перевірено, що від тієї плівки киці миттєво гладшають.:)   Йона наша такого не їсть, але і льоху з глечиками у нас тепер немає, то мусимо обходитись сметаною від добрих людей.

Книжки з суницями

Вчора збирала суниці і згадувала книжки з «суничними сюжетами». Згадала аж чотири, може ви ще підкажете.

Перша книжка  – звичайно, Стельмах, «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір».  Тому, що за нашими городами, і тому, що суничне. В Стельмаха глечиком суниць маленька Люба переконує Михайликових батьків не їхати в степи. Мене так зворушує ця поетична книжка, і той епізод, коли Люба заходить у хату з суницями, а тато Михайлика розуміє, що любов його родини до рідного краю переважує всі переваги степової дешевої землі.

Друга – Крапівін, «Зброєносець Кашка». Хлопчик Кашка вирішив підзаробити і збирав суниці для продажу. Виносив їх до потяга, коштував кульочок 15копійок. Але з першого разу комерція не вдалась.Бо в СРСР комерцію не любили, пасажир Кашку висміяв і хлопчик вирішив суниці не продавати, а дарувати «своїм пасажирам». Критерії «своїх» - мали бути молоді романтики, з тих, що «їхали за туманом». Отак дитина ходила до потяга і дарувала суниці. Потім хтось доніс бабці, бабця впіймала і почала голосити, ну справді, онук ходить торгувати, то значить бабця його погано доглядає…

Третя – згадую оповідання Сухомлинського, про суничне варення. Дівчинка прийшла в нову школу, в неї хворе серце і однокласник приносить їй суничне варення.

Четверта – «Кайдашева сім’я», мій перший культурний шок .Пам’ятаєте, приїхали Кайдаші сватати Мелашку, а у тих нічого не було приготовлено, і  Мелашка каже « я принесла з лісу глечик суниць». В дитинстві я ніяк не могла збагнути , як це – зібрати глечик суниць. Просто я не вміла їх збирати, бо, як виявилось згодом, глечик – аж ніяк не межа, а вийти з лісу з відром суниць – це норма.

Ще згадую читату в шкільні роки книжку про дівчинку-підлітка. Щось з української літератури дитячої. Просто один епізод, як дівчинка робить вигляд, що шукає суниці, бо соромиться випадкової перехожої. А та її перепитує, чи багато суниць назбирала. Запам’ятала я цей епізод, мабуть, тому, що сама в дитинстві частенько імітувала  пошуки суниць в нашому садку, аби привернути до себе увагу. Сусідами нашими була братова мого прадіда, жінка з важким характером, а мені хотілось погратись з її онуками, моїми ровесниками. Йти туди в гості було не те, що не принято, це було просто неможливо, ніколи за моєї пам’яті  моя баба і мої батьки туди не ходили, а погратись мені хотілось. І коли сусідські онуки гостювали у   своєї бабусі, я виходила в садок на «пошуки суниць». Ворушила траву під деревами, аж доки вони мене не помічали і не кликали до себе. Ми гарно бавились і намагались не зважати на сварку старших. Хоча це було непросто. Досі болить мені якась осіння історія, мене тоді в селі не було, а Леся, онука сусідська,  приїхала до бабусі і прийшла до нас. Мої батьки  пригостили її горіхами. Не знаю, що їй сказали вдома, але вона принесла ті горіхи назад і поклала на нашому ганку.Було нам тоді  вісім чи дев’ять років. Отаке. Хотіла писати про позитивне, а вийшло про сумне.

Коли у місті зацвітає липа...

Коли у місті зацвітає липа – в селі  цвіте бузина і  саме час збирати суниці.

Запах бузини і суниць  в сосновому лісі – мої найприємніші літні спогади.

В Літинському повіті бузину вважають чортівським зіллям, колись баба Надя розповідала мені, що чорти на ній колихаються, поки в церкві правиться. Через ці забобони в Лисогірці її не дуже шанують, ще в мої студентські роки бузину вирубували нещадно, і не просто рубали, а перед тим ходили до знаючої баби радитись, як то краще зробити. Репутація у бузини була вкрай зіпсована, не тільки чорти на ній колихаються, а й взагалі краще не мати з нею справи, навіть рубати не варто. Але як тоді її позбутись? Бо росте вона у нас всюди, дай тільки їй волю – одразу кущ.

Я махнула рукою на народні перекази,  люблю цвіт бузини у чаї, і ягоди – у варенні. І навіть одного року робила настоянку, правда, випити ту настоянку мені не судилось, бо завагітніла.

Зараз у нас в садку пахне скошеним сіном, і бузиною, і суниці під яблунями, і Йона – нашпорошила вушка, ховайтесь, миші і птахи. І Мефодя з сусідськими дітьми грається у сіні. І я щаслива.

А назавтра Мефодя захворів. Якась інфекція з високою температурою. Швидку викликали, торбу з речами для лікарні приготували, так і прожили день. По обіді прийшов наш улюблений дідуньо-лікар, а що температуру у Мефоді вже збили, то почалась світська бесіда :  чи садили ви цього року бараболю,  скільки мішків на зиму вам треба, ну і так далі.  Оце справжня вінницька розмова, трьох серйозних людей з вищою освітою, і все про бараболю.Ми в селі  щороку садимо, а дідуньо-лікар  теж сільську садибу має, але бараболю не садить - в сусідів бере, та  він  у вихідні допомогає сортувати-перебирати.

- А наша киця, - переводить тему бабуня, - в селі лишилась. Ми її так просили, а вона в дрова залізла і не вилізла.
- Я думала, що вона заснула, погода дощова, думаю, заснула Йона в хліві і не чує. А вона на дрова, і шур-р-р-р. Ми кликали, Мефодю. привели, думали, може його послухає, машину вигнали на дорогу, щоб вона не лякалась...
- Ковбасу нарізали, - доповнює мене бабуня, - і там на дровах поклали, а вона не вийшла!
- Яка принципова! - коментує дідуньо-лікар, і я розумію, що якби його право, то так би Йона і жила в дровах. Якщо вже так їй хочеться.. Дідуньо-лікар нізащо її не кликав би більше одного разу.

Але ви не переживайте, ми Йону в дровах не покинемо. Ми їй їжу передали автобусом, і добрі сусіди щодня їй в мисочку насипають, бо раптом мишка не зловиться.  А якщо вона на весняній дієті трохи схудне, то це їй тільки на користь, ветеринари мені постійно дорікають, що перегодовую тварину.

туди, де феї...

Є  люди, які щоранку роблять зарядку чи медитують, п"ють каву або зелений чай, тобто, багато людей таке роблять зранку, але існують певні ритуали "щоб прокинутись". Щось таке зробити,  що налаштує на денну активність. Мене налаштовує писання. Це  для мене  зелений чай і медитація, і руханка вкупі з йогою . Якщо я не пишу зранку - я, по суті, не живу. І знаю ж, знаю, що найкращий антидепресант для мене - писати, але ж про це треба нагадувати собі кожного ранку, а не вночі, в дрімоті. Ото як засинаю, кажу собі, зранку напишу про перше і друге. І приходить ранок, клопоти-турботи-думки сумні-думки нерадісні-інтернет... всього багато у моїх ранках, а часу для себе - обмаль.
Надворі хмурно і дощ. А ми з Мефодцем маємо рушати на дитяче свято з клоуном.І жодні метеоцентри про дощ не писали.
Свято недалеко, через дорогу, і от вам ранковий клопіт: що вдягнути? Планували одне, а як стане холодно? Поки писала, в голові щось клац - і з натхнення перескочила у клопоти. оці дрібниці, насправді якісь блокувальники творчо їенергії, подумаєш про побут,і все, мить, і я в ролі  "фрау Марта - гарна господиня", в блакитному фартушку.А я хочу туди, де феї...

Тут ще треба розібратись, як і що. Я читала тільки рукодільні блоги, вони дуже гарні, справді, але хочеться чогось іншого. ЖЖ завмер, дрім ніяк не активізується, ФБ сдратує персоналізацією. Тексти, те, що приваблювало в ЖЖ, у ФБ - втратило свою цінність. Перепост на перепості, і фото, і точно знаєш, що читаєш Катрю Іваненко, а не Фею снів. Тому я трохи затихла зі своєю писаною, не знаю, як буде тут, частково я в селі живу, і як там зловиться  цей блог, з мінімальною швидкістю інтернетовою... чи не буде він покидьковим братом? Бо якщо нема можливості додавати нові дописи - який у цьому сенс?

Якось о шостій ранку

Я прокинулась рано і спати більше не хотілось. Зайшла в інтернет і згадала, що колись давно створила собі тут блог. Це буде четверта блогіввська платформа у моєму житті. Не люблю змін. Але писати хочеться. Дуже.